Турнікет в жіночій сумочці: як живе місто на другий рік повномасштабної війни

08:58, 24 Лютого, 2024

У лютому 2024 року буде два роки як росія здійснила повномасштабне вторгення в Україну. Як українці навчились жити під регулярними обстрілами та що змінилось за ці роки?

***

Маленька жіноча сумочка. Гаманець, паспорт, журналістське посвідчення, бальзам для губ, щітка для волосся, знеболювальні таблетки, кровоспинний турнікет.

–   Важить так, наче ти там носиш пістолет, – жартує товариш зваживши сумочку в руках.

Саме він, солдат, який на кілька днів приїхав у відпустку, наполягав на тому, щоб турнікет був у мене завжди.

–   Якщо ти не зможеш скористатися, то може поруч буде той, хто зможе.

Сонячний серпневий день 2023 . Ми з ним сидимо на лавочці у центрі Кропивницького – знайомого з дитинства міста у самому центрі України, яке здається ніби й не дуже відрізняється від того, яким було десять років тому. Але насправді відрізняється. Хоча б тим, що ще зовсім недавно турнікет не був необхідністю для кожної сумочки. 

***

Всі чекали початку чогось страшного, всі сподівались, що нічого не почнеться. Ранок 24 лютого 2022 десь о 4.30 тут почався з гулу військових літаків, які роєм здійнялись по тривозі із військового аеродрому за кілька кілометрів від міста.

–   Ого, яка ти вже накручена. Це ж певно просто фури, – почала втішати себе, але у цей же час пролунав дзвінок від батька: «Київ бомблять. Почалась війна».

Тоді, кілька днів ми не могли зрозуміти, чого ж таки чекати під час повітряної тривоги. Чомусь я думала, що ворожі літаки можуть долетіти до самого міста і скинути бомбу просто над ним. Але виявилось все інакше – ракети, що летять в наші міста запускають з літаків ще з території росії або окупованих територій. Зробити наліт просто в центр країни нереально, їх точно зіб’ють. Тож тепер, щоразу чуючи гул винищувача, думаю: «Наші, летять когось рятувати» і від цього стає трохи легше.

Моєму місту фактично пощастило. Під ракетні обстріли практично не потрапила цивільна інфраструктура.

***

Літо 2023. У сквері у самому центрі міста будують Макдональдз. Він для багатьох містян був якимось маркером успішності міста і його будівництво сприйняли як досягнення вселенського масштабу, навіть попри частково вирубаний для цього сквер.

Із повномасштабним вторгненням роботи припинились хіба на кілька місяців.

«Дивись, наступного разу, коли приїдеш у відпустку, тебе чекатиме «Біг тейсті», – пишу товаришу на передову, а він відповідає мені радісним смайликом.

Місто стало виглядати ще більш людним: частина з тих, хто поїхав у перші дні війни повернулись, а також додались переселенці із прифронтових областей.

На дорогах корки. Відкрилось кілька нових ресторанів.

 Місцева дизайнерка, яка оформлювала кілька з них, тепер поєднує творчу роботу з волонтерством. Після робочого дня починається «вечірня зміна» в гаражі, де з родичами і друзями сортує медикаменти, які передають друзі з Італії. На її рахунку тонни ліків і кілька авто швидкої, які поїхали на передову.

***

Спершу я спала повністю вдягненою із думкою бігти в укриття. Згодом почала спати в піжамі вдягненій на білизну, щоб раптом-що швидко вдягтись, а потім перейшла на саму піжаму – бігти нікуди не збираюсь, а якщо привалить, то буде зовсім байдуже в чому мене знайдуть.

Раніше під звук тривоги йшли хоч і в умовне, але укриття – місце, де є дві стіни. Зараз під час кожної тривоги перш за все лізеш у телеграм-канали, які оповіщують що летить. Злетів МІГ – отже тривога надовго. Він часто літає вдень, якраз коли у малюків у дитсадку денний сон. Щоразу коли він злітає у колеги сіпається око і вона думає, що вдома її чекатиме знервована і недоспана дитина, яка вередуватиме.

Ворожі безпілотники «Шахеди» літають переважно ночами.

Найбільше загрози від балістичних ракет. Вони швидкі і непередбачувані, їх не завжди ловить ППО і часом вони прилітають водночас із увімкненою тривогою. Якщо їх встигають збити – летітимуть уламки, які самі по собі небезпечні. Тож коли летить балістика краще не гуляти вулицями і не стояти біля вікон. Якщо балістична ракета впаде на подвір’я – буде воронка з 4 метрів в глибину.  Якщо потрапить в будинок, укриття між двох стін не допоможе.

***

Осінь 2023 особлива. До неї готувались.

Раніше, осінь для мене була часом ароматної випічки і любові посидіти вдома. Нині по всій хаті розвішені ліхтарики, пачка батарейок і свічки, які тут ще з минулого року.

Спальник, флісова кофта і теплі лосини. Бак з водою для технічних потреб і кілька баклажок питної води – маст хев. Коли зникає світло, перестає працювати котел, який гріє квартиру, і часто вода, через зупинку електронасосу. Треба бути готовою до всього.

«Не хочу тебе лякати, але твоя машина заправлена?», – питає мене товариш щоразу, коли у новинах сповіщають тривожну інформацію про те, що можливий повторний наступ на Київ, або рух військ з Білорусі.

Машина має бути заправлена, а ще бажано мати каністру бензину про запас. У лютому 2022 саме бензин став основним дефіцитом.

Цього року я вперше сіла за кермо. Водійське посвідчення отримала ще кілька років тому, але була вкрай невпевненою в собі. Навіщо купувати і кермувати авто, якщо завжди можна викликати таксі чи попросити про допомогу когось із друзів, думала я. Лютий повномасштабного вторгнення все змінив. Тепер машина стала не розкішшю або забавкою, а необхідністю. Сотні жінок почали вчитись керувати авто з тою ж мотивацією: аби за потреби скочити в автівку і рятувати своїх рідних, вирішити елементарні побутові проблеми, з якими раніше їм допомагали чоловіки, які нині за сотні кілометрів.

Я фактично змушую себе сідати за кермо, заправляюсь дорогим паливом просто, щоб їздити і розвивати навичку.

Острахи щодо ще одної холодної і темної осені не виправдались. Але свічки, ліхтарики і павербанки все одно заряджені.

Січневої неділі пообіді, коли за вікном залітає сніг, мені так хочеться обирати вже обновки на весну. Хочеться швидше пережити період січня-лютого, який все одно нагадує зиму дворічної давності. Довго гортаю сторінки інтернет-магазинів, знаходжу ідеальні штани із світло-коричневого вельвету, думаю чи підібрати до них светр. Так чи ні? Так чи ні? За вікном чутно характерний звук – літак або ракета. Багато українців кажуть, що вже можуть розрізнити що саме летить, але не я. Вслід за звуком лунає тривога і майже одразу вибух. Значить ракета була балістична – надто швидка, навіть обганяє систему оповіщення і часом ППО.

***

“Як ти?” – “Нормально.” – тепер це моя щоденна рутинна переписка із товаришем. З весни він на Донеччині, на одному із найгарячіших нині напрямків.

Він мені не брат, не батько і не чоловік. Але відчуття такі, ніби на війну відправилась частина мого дитинства. З якою рутиною живуть його найближчі люди мені моторошно уявляти. 

Через повномасштабне вторгнення місто знає як жити в страхові. Хтось живе в страхові за себе і рідних, які воюють, а хтось в страхові отримати повістку.

Особливо після анонсованого законопроєкту про зміни щодо мобілізації.

У цей же час, здається залишки здорового глузду тримаються на новорічній гірлянді, що розвішана вдома. Через війну більшість місцевих закладів не прикрашали свої вітрини яскраво, у місті не спорудили головну ялинку, натомість розмістили кілька невеликих живих. Під будівлею міськради встановили невеликі дерев’яні будиночки зі святковим ярмарком, де продають нехитрі солодощі та глінтвейн. Просто під прапором України та області, які приспускають у дні жалоби. Мабуть, хотілось вірити, що за кілька тижнів свят таких не трапиться. Проте 29 грудня, після наймасовішого бомбардування цивільної інфраструктури України, святкова торгівля під спущеними через траур прапорами виглядала дуже дивно.

У місті майже щодня ховають загиблих військових. Проводять їх із військовими почестями на кладовищі, а у місті тривають дискусії чи не варто робити це на центральній площі, аби привернути більше уваги цивільних. Тих, хто сидить у навколишніх кафе.

Відкриваю свій інстаграм, першими кружечками в сторіз мені викидає двох дівчат. Обидві Марії. Обидві молоді. Обидві вдови. Перша – два тижні як овдовіла. Ще в листопаді усім світом збирали її чоловіку на безпілотник, а вже під новий рік сталось горе. Друга – стала вдовою у 2014. Її чоловік загинув захищаючи Донецький аеропорт. А в 2022 році вона осиротіла – на фронті загинув її батько. Зараз у неї є коханий. Поки він не на війні.

Суспільство все більше поляризується і ділиться на тих, хто вже другий рік в окопі,  на тих, хто чекає з фронту або і втратив рідних, на тих, хто втратив дім і пережив окупацію, і тих, кого ці жахи оминули, хто обійшовся легким переляком і максимум чув свист ракет. Останні знову ж таки діляться на кілька категорій: одні хочуть вірити в те, що війна їх не дожене, адже вони для неї не створені, інші – просто змирились і намагаються жити життя десь між обстрілами і страшними новинами.

Хтось наважується народжувати дітей. Для когось вони стають довгоочікуваним даром, для інших – рішенням про те, що нема куди відкладати батьківство, адже завтра коханого чоловіка може вже не бути поряд, для третіх – способом не бути мобілізованим, адже троє неповнолітніх дітей дають відстрочку від призову.

**

Ви знаєте як правильно накладати кровоспинний турнікет?

Це смужка цупкої тканини з липучкою і спеціальним пластиковим фіксатором.

Це річ, яка знадобиться вам у випадку серйозного поранення. У випадку серйозної кровотечі на руці чи нозі саме завдяки ньому ви можете надати собі чи комусь першу допомогу.

Турнікет потрібно одягти якомога вище місця кровотечі, так як ви б робили це із манжетом тонометра, але міцно затягти, а після зафіксувати, закрутивши пластиковий фіксатор.

Накладати турнікет самому собі дуже боляче. Фізично відчуваєш як рука німіє, біліє і втрачає чутливість.

«Якщо ви накладаєте його собі, то треба закручувати фіксатор до першого «ой» плюс ще два обороти. Якщо непритомній людині – 2-3 обороти», – каже інструктор.

Якщо при кровотечі накласти турнікет неправильно чи на надто довгий час – можна втратити кінцівку. Проте в умовах війни діє принцип: здоров’я в обмін на життя. Обираючи між тим, чи лишитись без руки, чи стекти кров’ю, обираєш перше.

У багатьох містах проводять вишколи для цивільних. Вчать першої медичної допомоги, мінімальному знанню балістики і користуванню зброєю. Черги з охочих їх відвідати немає. Люди втомились. Люди хочуть забути, що війна є, а не навчитись вставляти назофарингеальну трубку. Боюсь, це може зіграти згодом злий жарт.

Щиро мрію, що турнікет мені не знадобиться. Але ніколи не знаєш, коли у твоє місто може прилетіти ракета.

Тому поки просто ношу його у сумці навіть в улюблену кав’ярню.

Матеріал написаний для італійського медіа Qcod magazine

Останні новини по темі
Ракету і 5 шахедів збили над Кіровоградщиною вночі
Суд над фермером за розтрату грошей
Судова тяганина на 12 років: у Кропивницькому засудили фермера за розтрату 2 мільйонів
Читайте також

В громадах Кіровоградщини родинам полеглих воїнів передали державні нагороди, якими захисників відзначили посмертно....

17:06, 21 Квітня, 2024

Роман Червінський, якого обвинувачують у перевищенні повноважень і якого мали відпустити з-під варти 19 квітня, вже другу добу не виходить на зв’язок. Про його місцезнаходження ...

17:01, 21 Квітня, 2024

Громади Кіровоградщини повідомили про загибель захисників. 

16:37, 21 Квітня, 2024