Помер “поліський упир”
Анатолій Онопрієнко , більш відомий як «поліський упир» , днями помер від серцевого нападу в Житомирській колонії. Як пояснив прес -секретар голови Державної пенітенціарної служби України Ігор Андрушко, серійний вбивця, на рахунку якого п’ятдесят дві невинно загублені душі , останнім часом мав проблеми з серцем.
Зазвичай тюремні медики встигали надати душогубові необхідну допомогу , та от у вівторок чомусь не встигли.
Онопрієнко провів в одиночній камері житомирської «вісімки» останні 16 з половиною років ; жоден з інших «довідників» не побажав жити з ним в одному приміщенні. Кілька разів в’язні пробували розправитись із душогубом, проте персонал колонії завжди їх випереджав щонайменше на пів-кроку.
Про життя та криваві злодіяння поліського упиря- уродженця села Ласки Народицького району за час, що минув після його впіймання у 1996 році , написано незліченну кількість газетних статей та нарисів.
Житомирський журналіст Петро Тарасюк навіть створив окрему книгу, побудувавши її вміст на матеріалах облсуду та на зроблених власноруч записах бесід з Онопрієнком під час кількох побачень у виправній установі №8.
Кореспондент «Гречки» наприкінці 90- х теж їздив у Житомир на гучні судові слухання. Пояснити, з якою метою він знищував часом абсолютно незнайомих йому людей (включаючи одинадцятьох дітей) , Онопрієнко більш – менш виразно не зміг. Або не захотів. Географія жорстоких невмотивованих убивств одним тільки рідним Поліським краєм не обмежувалася . Жертви кривавого маніяка проживали і у Львівській , і в Рівненській , і в Одеській , і в Запорізькій , і в Дніпропетровській , і в Київській областях.
Постраждалі (такими визнавалися найближчі родичі убитих) в ході судового процесу щосили намагалися «не світитися». Голова суду систематично оголошував причини , в силу яких нещасні люди відмовлялися їхати в Житомир і свідчити проти запеклого негідника . В основному ними рухало почуття страху. Онопрієнко ж при кожному зручному випадку не втомлювався повторювати: «пауза» у виконанні накресленої понад «місії» – вимушена. Зовсім скоро він знову опиниться на волі – і вже тоді від його «караючого карабіна» не сховається ніхто!.
Найдивніше – цим одкровенням маніяка вірили.
До речі , поширенню міфу про «українського Чикатила» сприяли… православні священики: сільські батюшки переконували паству, ніби Онопрієнко справді посланий Пеклом – щоб відплатити по заслугах «негідним».
… На відміну від родичів жертв, житомирські обивателі на кожне з судзасідань валили величезними натовпами . Відвідувачі проходили через рамку. Безпосередньо перед кліткою, в якій сидів Онопрієнко , зазвичай розсаджували по два ряди солдатиків – строковиків внутрішніх військ. Щоб ні в кого не було можливості звести рахунки з маніяком в залі суду.
Одного разу я поцікавився у офіцера судової міліції:
– Навіщо ж ви «живий щит» з дітей перед кліткою посадили? Думаєте , цим ви Онопрієнка вбережете від відплати?
– Так наказали. А щодо відплати… Згадайте мої слова: цей суб’єкт ще нас обох переживе!
– Що , що не втече з «зони»? А якщо добре заплатять за нього?
– Ні. Чи не втече. На цей раз він влип грунтовно…
І справді – не втік.
Довідка «Гречки »
Анатолій Юрійович Онопрієнко (народився 25 липня 1959 року народження, село Ласки , Житомирська область – помер, 27 серпня 2013 року, Житомир) – український серійний і масовий вбивця . Прізвиська : «Поліський упир », «український звір» , «термінатор». У період з 1989 по 1996 роки вбив 52 людини: 9 жертв з 14 червня по 16 серпня 1989 року і 43 жертви з 5 жовтня 1995 по 22 березня 1996 року. При цьому залишається велика кількість інкримінованих йому , але не доведених епізодів. Виріс у дитбудинку . Після дитбудинку Онопрієнко був прийнятий до лісотехнічного технікуму , звідки незабаром його відрахували за неуспішність. Відслуживши 2 роки в радянській армії , Онопрієнко влаштувався в морехідне училище , служив на флоті , в основному заробляв контрабандою. Після звільнення в 1987 році почав кар’єру пожежного , став командиром відділення , вступив у Компартію України . Був заступником парторга в місті Дніпрорудний Запорізької області. Першу серію вбивств скоїв влітку 1989 року разом з ветераном Афганської кампанії Сергієм Рогозіним (засудженим згодом Житомирським облсудом на 13 років позбавлення волі). Рятуючись від міліції , що вийшла на його слід , Онопрієнко ховається по черзі в декількох європейських країнах. Коли його таки депортували до України , він симулював божевілля . Онопрієнко привозять до психіатричної лікарні імені Павлова. Користуючись можливість відлучатися звідти під час шпиталізації , Онопрієнко здійснює декілька вбивств поспіль. Міліції не спадало на думку шукати вбивцю в «Павлівці». Виписавшись з божевільні , здійснює в 1995 і 1996 роках другу серію вбивств, на цей раз без допомоги сторонніх.
– Олег БАЗАК
