Пам’яті фотографа, підприємця і діяча з Кіровограда Володимира Соколовського (ФОТО)

Він помер у Кіровограді 20 липня 2014 року, після дуже стрімкої хвороби. Лептоспіроз досі вважається важкою недугою, але успішно лікується при вчасному діагностуванні. У цьому випадку лікарі вчасно не роздивились хворобу. Саме тому в смерті пана Володимира рідні і друзі вбачають вину людей в білих халатах, які надто довго зволікали, лікуючи неіснуюче ОРЗ.

В ці пам’ятні дні, Володимира Соколовського згадують всі, хто його знав і любив. «Гречка» зустрілась з дружиною Володимира, поспілкувалась з людьми, з якими пліч о пліч він стояв на Майдані.

Катерина Соколовська, дружина:

– Він був дуже доброю, глибоко сімейною людиною, великим оптимістом. Друзі все згадують, що в будь-якій, здавалося б безвихідній ситуації, коли руки опускаються, він щось та й вигадає. Змусить піднятись, йти щось робити, не киснути. І в сім’ї він нас всіх заводив як моторчик, а без нього така порожнеча…

Він любив Україну, вірив у неї. Ми з ним разом дуже активно брали участь в Майдані 2004 року, їздили до Києва, допомагали. І цього разу він одразу включився вже в Євромайдан, коли я була більш скептично налаштована… А він вірив і боровся.

Весь час рвався на Київ, дуже хвилювався, пачками їв таблетки від серця і тиску. Хотів їхати, а я ставала в дверях, казала: «Не пущу! У тебе там інфаркт буде!»

– А чим пан Володимир займався по життю, чим захоплювався?

– За професією він був фотографом. Пропрацював більше 20 років у дитячій фотостудії «Чебурашка», це на в районі «типографії» була така. Знімав діток, сімейні портрети. Ми з ним так і познайомились. Я була вихователем в садочку, а він фотографував діток на святі. Він був хорошим фотографом. Більше як пів міста в нього перефотографувалось. Буває приходиш до когось в гості вперше, а там портрети дитячі – Вовина робота. Дуже любив фотографувати, але в 90-ті мусив покинути цю роботу. Тоді всі почали купувати ці мильниці, фотографували самі, а ще ж скрута. І фотопортрети вийшли з моди. Треба було заробляти гроші і він зайнявся бізнесом. Але завжди шкодував за своєю роботою, дуже любив її. Фотографував потім, але суто для задоволення.

Але найбільшим його захопленням, я би навіть сказала пристрастю, була риболовля. Він там стільки часу проводив! Казав навіть, що як і доведеться колись померти, то щоб з вудкою в руках. Щоб на лікарняному ліжку довго не лежати. І бачте, це ж певною мірою так і сталось. Він же на риболовлі ту хворобу і знайшов.

– Чому цілком виліковна хвороба стала смертельною для Володимира?

– Так, це правда. Таня Бородіна(друг родини, – авт.) ще тоді мені казала, що треба боротись. Але в мене не було жодних сил вести цю боротьбу. Таня – вона боєць, Вова мій був боєць, він би точно добивався, а я знаю, що не змогла б тоді. Це зараз я вже трохи прийшла до тями, можу про це говорити на холодну голову. А тоді я не хотіла нікого бачити, особливо тих лікарів. Мені й досі це такого болю завдає. Я проїжджаю повз лікарню на Валах, коли їду до мами на Олексіївку і в мене все в середині стискається і далі всю дорогу плачу.

– Чи шукали лікарі з вами контакти після того як все сталося, чи може просили вибачення?

– Ні, ніхто з нами не зв’язувався. Хоча той лікар, завідуючий реанімацією першої лікарні, він так мене обнадіював, казав все нормально буде. Ми привозили і з обласної реаніматолога на консультацію. Я скільки їх питала може щось потрібно, може треба їхати в Київ. Вони казали: «Ні, все під контролем, все є, не розводьте паніку. Це таке тяжке протікання цієї хвороби.» І все у них було добре, а 20 липня о 5.15 його не стало. Але головне, що призвело до смерті – це звісно те, що було згаяно забагато часу на початку, коли 4-та лікарня швидкої допомоги нас відправила додому лікувати ОРЗ. Якби вчасно зробили аналіз крові, він би показав цю хворобу. А нам лікар напівжартома казав: «Що Ви, такий здоровий мужчина, тут паніку розводите?!» Я кажу: «Він 5 разів за день втрачав свідомість, хіба це не привід для хвилювання?» А лікар з посмішкою відповідає, що це звичайне ОРЗ, ідіть додому і лікуйтесь. А якщо буде потреба, викликайте дільничного лікаря. І написав в історії хвороби, що патології не виявлено, в госпіталізації нема потреби. А якби вони його залишили, якби я наполягла зробити аналіз крові…. Але ж мені так само могли сказати: «Що ви тут командуєте, хто тут лікар?!»

– Для мене він був не просто чоловік, а в першу чергу друг. Мені подруги не потрібні були, яким можна пожалітись, у мене Вова був. Він був моїм життям. У нас так все було добре, що певно зурочив хтось. Бо дуже добре не може тривати довго.

Тетяна Бородіна, громадська активістка, волонтер:

-Він був моїм дуже хорошим товаришем, справжньою Людиною. Буває так, що достатньо зовсім мало часу, щоб зрозуміти, хто поряд з тобою… Ми познайомились під час Майдану. Володя був чесним, принциповим, відчайдушним і безкомпромісним, коли справа стосувалася категорій моралі, коли потрібно було поступати по – совісті. Іноді, я запитувала у нього поради, коли не знала як вчинити. І жодного разу Володя не підвів. А потім він захворів на підступну і дуже тяжку хворобу, яка вбиває людину за лічені дні. Лікарі, на жаль, проявили халатність, коли ще можна було порятувати. І Володі не стало… Залишилися дружина, дві доньки й онуки. Я вдячна їм за те, що не рушать сторінок друга в соцмережах і здається, що він поряд…

Коли в нашій родині трапилась біда, так само – через недбалість лікарів, Володіна дружина Катя, зателефонувала і сказала мені, що маю будь-що боротись, що вона шкодує, що їй тоді не стало сил покарати тих, хто допустив щоб хвороба, яка вже сто років як лікується, вбила її чоловіка. Вони з доньками весь час передавали гроші для військових і зараз ось на лікування мого онучка. Дуже хороша родина, шкода, що їм довелось все це пережити.

Микола Гречуха, громадський активіст:

– Володя був завжди попереду. Попри різницю у віці, ми з ним одразу здружилися, це була дуже близька мені по духу людина. В часи Майдану завжди було так, що там, де починались якісь провокації, там одразу опинявся Вова, щоб їх припинити. 26 січня, коли тітушки кинулись на людей, ми з Вовою перші стали плече до плеча, почали відгороджувати їх, щоб не почалося побоїще.

Потім був Київ і небезпечні дні, і я був впевнений, що в разі чого він не залишить мене і так само я був готовий прикрити йому спину.

– Як ви сприйняли його загибель?

– Це був шок. Та злощасна рибалка, на яку до речі він і мене запрошував.. Відразу після неї став погано почуватись. Він ще прийшов на раду Майдану і в нього вже був нездоровий вигляд. Тоді як все сталось ми не могли повірити, щось намагались допомогти організувати для похорону, але не усвідомлювали, що Вова помер. Те, що його не стало – величезна втрата…

Він був людиною не бідною, досить мудрим і дорослим чоловіком. Це дозволяло йому ні під кого не прогинатись і коли починались якісь чвари він їх на кореню гасив. До нього дослухалися.

Валерій Лебідь, журналіст:

– Пан Володимир був чудовою, доброю людиною. Коли почалась окупація Криму, він вважав, що краще ніж закритивати російські магазини та банки в Україні – треба змусити їх власників вивісити українські прапори та платити податки в Україні.

Познайомився я з ним під час останнього Майдану. Весь лютий місяць він возив своєю машиною апаратуру на кіровоградський Євромайдан. І він ніяк не міг поїхати на улюблену рибалку, бо щонеділі проводили Віче і треба було везти озвучку… Пам’ятаю, коли потрібно було відновити постамент- стелу Небесної сотні(де раніше стояв пам’ятник Кірову), Володимир привіз перфоратор, кувалди, ремні та організував весь процес. До нас долучились кілька хлопців з самооборони. На початку ніхто навіть не уявляв як встановити на місце вирвані гранітні блоки. Потім зацементували шви, а наступного дня змонтували щити з фотокартками загиблих на Майдані.

Коли розпочалися люстраційні процеси, Володимир активно підключався до всіх акцій під прокуратурою, їздив до маєтку екс-очільника обласної ДАІ.

З посмішкою зустрічав труднощі. В його машині навпроти пасажирського місця завжди лежали м’ятні цукерки, а в багажній частині – двигун для моторного човна, бо весь час сподівався вирватись на рибалку…

Володимир Соколовський прожив яскраве життя, а його смерть освітила одну з найстрашніших проблем в нашій країні – відсутність відповідальності лікарів за професійні помилки, недбалість і байдужість .

Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Найкращою пам’яттю про Володимира Соколовського може бути прагнення українців бути чесним перед собою, відстоювати інтереси громади і жити щасливо в щасливій країні. А ще, про нього завжди пам’ятатимуть рідні, знайомі та друзі. Володимир Соколовський – частина історії нашого міста та становлення країни.

Підготувала Олена Горобець