Чому у скіфських «баб» є фалос? Що відомо про камʼяні стели в центрі Кропивницького
Біля Обласного краєзнавчого музею в Кропивницькому стоять кам’яні стели, повз які багато хто проходить щодня. Для когось це просто давні камені в сквері, для когось — впізнавана частина міського простору. Насправді ж це одна з найцінніших археологічних колекцій такого типу в Україні.
Йдеться про скіфські кам’яні антропоморфні стели, які в побуті часто називають «скіфськими бабами». Вони старші за саме місто більш ніж на дві з половиною тисячі років і можуть багато розповісти про степову історію цього краю, про владу, поховальні обряди і про те, чому саме територія сучасної Кіровоградщини була важливою для ранньої Скіфії.
Про це «Гречці» розповіла провідна наукова співробітниця регіонального центру наукових історико-краєзнавчих досліджень при Центрально-українському обласному краєзнавчому музеї Ірина Козир.
Антропоморфні стели в степах
Як пояснює дослідниця, ці кам’яні скульптури належать до категорії пам’яток, яку наука називає кам’яними антропоморфними стелами. Тобто це камені, яким надавали людських рис: виділяли голову, плечі, шию, окремі деталі одягу та зброї.
У колекції біля музею представлені переважно саме скіфські стели. Одна з них — половецька, і вона помітно відрізняється від інших.
Традиція ставити такі стели в степах набагато давніша за скіфів. За словами Ірини Козир, вона відома ще з доби енеоліту, тобто з четвертого тисячоліття до нашої ери. Але саме за доби раннього заліза, коли в степах з’явилися кіммерійці, а потім скіфи, антропоморфні стели стали важливою частиною поховальної культури.
«Поява цих антропоморфних стел якраз і засвідчує пересування сюди, у наші степи, скіфських кочових орд», — каже Ірина Козир.
Скіфи, додає вона, були іраномовними племенами, що прийшли сюди з регіонів Центральної Азії. Упродовж кількох століть вони контролювали величезні степові простори, торгували, воювали і залишили після себе не лише кургани, а й матеріальні символи влади — такі, як ці стели.
Чому саме ця колекція — особлива
У музейній колекції нині є шість таких стел. П’ять виставлені в сквері біля музею, ще одна стоїть у дворі.
Ірина Козир називає це зібрання унікальним. За її словами, жоден музей України і навіть півдня Росії не має такої концентрації саме скіфських стел в одному місці.
«Якщо нанести на карту місця їхніх знахідок, то вони концентруються приблизно в одному районі — це межиріччя Інгулу та Інгульця, тобто сучасний Кропивницький район», — пояснює дослідниця.
Це важлива деталь. Такі статуї не ставили на звичайних курганах. Вони з’являлися там, де ховали царів, вождів або представників військової аристократії. Тому сама присутність такої кількості стел в одному регіоні може свідчити, що саме тут у другій половині VI — першій половині V століття до нашої ери був один із великих центрів ранньої Скіфії.
Інакше кажучи, територія сучасної Кіровоградщини могла бути не периферією, а одним із політичних і сакральних осередків того часу.
Для чого їх ставили на курганах
Усі ці стели знаходили або під час розкопок скіфських курганів, або поруч із ними. Це не випадкові пам’ятки, а частина поховального обряду.
За словами Ірини Козир, вони позначали місця поховання представників військової еліти. Але були не просто «надгробками».
Одна з версій, якої нині дотримуються багато археологів, пов’язана з уявленням про царя як посередника між людьми і богами. Скіфський володар був не лише політичним керівником, а й верховним жерцем. Коли він помирав, цей зв’язок нібито переривався. Саме тому на кургані з’являлася кам’яна постать — образ царя, який мав залишитися посередником уже після смерті.
«Є така цікава версія, що це царський образ, пов’язаний із конкретним померлим царем. Тобто він залишався таким посередником між скіфським суспільством і вищими силами», — каже Ірина Козир.
Це пояснює, чому стели мають спільну стилістику, але водночас усі різні. Вони не є однаковими копіями якогось божества. Їх виготовляли індивідуально — для конкретного поховання і конкретного ритуалу.
Як «читати» скіфську стелу
Якщо придивитися, ці камені не такі вже й мовчазні. На кожній стелі є деталі, які повторюються і мають чіткий зміст.
Найперше — це бойовий пояс. Він обов’язково ділить фігуру навпіл і є головним символом влади. Це не просто елемент одягу, на якому трималися меч чи інші речі. За словами Ірини Козир, пояс ніби розділяє стелу на дві частини — верхній, земний світ і нижній, підземний.
До пояса майже завжди прикріплений меч. Це важлива ознака воїна високого рангу. У звичайних похованнях мечі трапляються нечасто, бо це дорога зброя. На стелах же він є обов’язковим атрибутом.
Ще одна важлива деталь — горит, тобто футляр для лука і стріл. Його зазвичай можна побачити з лівого боку. Це теж ознака воїнської знаті.
На шиї або на грудях багатьох стел є гривна — металева прикраса у вигляді обруча. У скіфському світі вона теж означала високий статус і була знаком влади.
Ірина Козир звертає увагу ще на одну деталь, яку сьогодні не всі помічають або трактують поверхово: нижче пояса на кожній стелі позначений фал.
За її словами, це не просто маркер чоловічої статі.
«У скіфському контексті це символ предка, родоначальника, патріарха. Предка, через якого продовжується рід і передається влада», — пояснює вона.
Крім того, деякі фігури тримають у руці ритуальну посудину — ритон. Це теж не побутова річ, а знак високого статусу.
Усе разом — пояс, меч, горит, гривна, ритон — створює мову символів, якою скіфське суспільство говорило про військову доблесть, царську владу і сакральний статус похованого.
Чому їх називають «бабами»
Слово «баба» в цьому випадку не має стосунку до жіночої статі, і саме це часто дивує людей.
Ірина Козир пояснює: ця назва походить із тюркських мов, де слово «баба» означало предка. Коли в степах жили тюркські народи — печеніги, половці та інші, вони також ставили такі кам’яні постаті. Місцеве населення чуло слово «баба» і поступово воно закріпилося в народній традиції.
Тож вислів «скіфські баби» є радше побутовим і звичним, хоча в науці правильніше говорити про кам’яні антропоморфні стели.
Геродот, лук і золоті дари
Пояснити ці символи допомагають не лише археологічні знахідки, а й письмові джерела. Передусім — Геродот, давньогрецький історик V століття до нашої ери, який залишив детальний опис скіфів.
Він записав кілька легенд про їхнє походження. В одній із них грецький герой Геракл поєднався зі змієногою богинею — донькою Борисфена, тобто Дніпра. Від цього союзу й пішли перші скіфи.
Інша легенда розповідає про те, як боги кинули з неба золоті дари. Той із синів першопредка, хто зумів узяти їх до рук або натягнути батьків лук і підперезатися його поясом, і став царем.
Саме тому, пояснює Ірина Козир, зображені на стелах пояс, зброя і ритуальні предмети — це не просто речі. Це прямі символи легітимної влади.
Чому вони всі різні
Попри спільні риси, кожна стела має свої особливості. В одних виразніше видно прикраси, в інших — зброю, в когось краще збереглося обличчя, в когось — одяг.
Одна з найцікавіших у колекції, за словами Ірини Козир, — велика стела з відбитою головою. На ній добре видно багатий набір деталей: косу, кафтан, чашу, меч, горит. Вона дає уявлення про те, наскільки складним і продуманим був образ.
Саме ця індивідуальність, каже дослідниця, і говорить про те, що стели робили не «серійно», а для конкретних людей.
Можливо, їх починали готувати заздалегідь. А можливо, виготовляли після смерті царя — паралельно з підготовкою самого поховання, яке могло тривати багато тижнів. Адже треба було не лише викопати складну поховальну камеру, а й звести дерев’яні конструкції, підготувати ритуал і доправити величезний камінь на вершину кургану.
Із чого робили скіфських «баб» на Кіровоградщині
Більшість стел у Кропивницькому виготовлені з місцевого граніту. Лише одна — сірого кольору — зроблена з гнейсу.
За словами Ірини Козир, це підтвердив геолог Валентин Вовк, який оглядав колекцію разом із музейниками. Камінь походить із різних місцевих родовищ.
Наприклад, стела із села Медерове (Аджамська громада) зроблена з червоно-чорного граніту, близького до каменю з Капустянського родовища. А стели з Куцеволівки — з рожевого дрібнозернистого граніту, поклади якого відомі біля Дніпра, зокрема в районі Дереївки.
Тобто ці скульптури не привозили здалеку готовими. Їх робили тут, із місцевого каменю, але для дуже конкретного й важливого ритуалу.
Серед шести стел одна відрізняється від інших. Це половецька стела з ракушняка.
На відміну від скіфських, вона не плоска, а більш об’ємна, з виразнішим скульптурним моделюванням. Якщо скіфські стели — це радше кам’яні плити з вирізьбленим образом, то половецькі фігури вже ближчі до повноцінної скульптури.
Як стели потрапили до музею
Найдавніша з відомих знахідок у цій колекції — невелика стела без голови, яку знайшли ще 1883 року біля села Станишине, нині це Сокільники біля Знам’янки.
Тоді один із місцевих поміщиків, Аболмасов, розкопував курган на своїй землі. У другій половині ХІХ століття це не було рідкістю: поміщики шукали в курганах старожитності, які вважалися престижною річчю для приватних колекцій.
На ті розкопки звернув увагу Володимир Ястребов — відомий єлисаветградський краєзнавець. Він домовився з поміщиком, і стелу разом із більшістю знахідок перевезли до музею при Земському реальному училищі. Там вона стояла просто біля стіни.
Ще одну стелу, знайдену в маєтку Ерделі, також передали до музейної колекції приблизно в той самий час.
У 1920-х і 1930-х роках ці дві стели вже згадували як частину Краєзнавчого музею. Є навіть свідчення, що 1935 року вони стояли в холі тодішнього музею по обидва боки дверей — «як вартові».
Інші стели потрапили до музею вже в XX столітті під час наукових археологічних розкопок. Частину з них знайшли експедиції Олексія Тереножкіна і Нінелі Бокій, яку Ірина Козир називає засновницею обласної археології.
Спочатку всі ці стели стояли у дворі музею. У сквер перед будівлею їх перенесли вже в середині 1980-х, під час реконструкції будівлі та скверу поруч. Так вони стали відкритими для всіх містян.
Чому ці стели треба рятувати
Попри унікальність колекції, сьогодні вона стоїть просто неба — під дощем, снігом, вітром і міським повітрям.
За словами Ірини Козир, це одна з головних проблем. Камінь уже руйнується, а кислотні дощі й міські забруднення лише пришвидшують цей процес. До того ж поверхню вкривають мох і лишайники.
«Вони не можуть отак стояти під відкритим небом. Камінь сиплеться. Ми їх просто втратимо», — каже вона.
Нещодавно музейники вручну чистили стели щітками, щоб зробити якісні фото для видання про цю колекцію. Але це не розв’язує проблему.
На думку дослідниці, мінімум, який потрібно зробити, — облаштувати над стелами навіси, щоб їх хоча б не заливав дощ зверху. Ще одна дрібниця, яка теж має значення, — кущі бузку, що розростаються в сквері й частково закривають скульптури від перехожих.
Ірина Козир переконана: ці пам’ятки могли б стати однією з візитівок міста.
«Це наша гордість, наша візитівка. Це може бути таким туристичним об’єктом, що тільки заради цих стел люди можуть сюди приїжджати», — говорить вона.
Раніше «Гречка» розповідала, що у Кропивницькому зник мозаїчний рельєф «Людина і біосфера», який прикрашав один із корпусів Кіровоградської обласної лікарні. Панно створив митець Віктор Стеценко ще у 1980 році.
