Перешкоди скрізь: яким є Кропивницький для маломобільних людей

Два переломи за два роки: як усе почалося

На початку весни 2012 року після поїздки до друга в Київ на моїй правій гомілці з’явився набряк, і після численних обстежень виявили перелом зі зміщенням, який потребував операції. Її зробили у квітні, а влітку я почала ходити з милицями. Згодом нозі стало гірше, і восени знадобилася ще одна операція. Наступні місяці довелося провести вдома, майже не виходячи на вулицю.

У 2013 році поступово перейшла на одну милицю, а згодом на паличку. Це тривало поки не почала боліти ліва нога — причому так, що я не могла на неї стати. З’ясувалося, що в мене перелом стопи, що знову прикувало мене до ліжка на літо. Тоді ж вперше в житті скористалася сидячою каталкою. 

Що не так з безбарʼєрністю у Кропивницькому 

Розповім про мою улюблену безбар’єрність, чи радше бар’єрність навколишнього простору. Думаю, ті, хто стикались із цим, підтвердять, наскільки не/зручно маломобільним людям перебувати за межами домівки.

Наприкінці 2012 року я почала ходити на курси сценаристів у Кропивницькому. Тоді я пересувалась із паличкою і могла пішки дійти до потрібної будівлі. Однак на початку січня (десь після третього заняття) нозі стало зовсім кепсько, я потрапила до лікарні, тож курси довелося покинути. Тоді про онлайн-платформи, здається, навіть не чули. Цікаво, що я ще й шпилила себе: мовляв, могла їздити на таксі, а в самій будівлі є ліфт, так що з милицями якось добралася б. Слабачка! “Ті, хто хоче, шукають способи, а ті, хто не хоче — причини”. Чи не так нас усіх вчили змалку?

Але тоді я була досить наївна, бо не уявляла, з чим стикнуся далі…

Мої вилазки в поліклініку були ще тим випробуванням. Одягтися — особливо коли на нозі гіпсовий «чобіт», а надворі мороз — це ще пів біди. Спуститися ліфтом (якщо він працює і є світло), здолати сходи в під’їзді — а далі треба чиясь підстраховка, бо на виході сходинка, а поручнів нема.

Усі двері переді мною мав хтось відчиняти, бо тримати двері, балансуючи на одній нозі, та переносити себе разом з милицями через поріг майже нереально. А тепер уявіть, як «зручно» відчиняти двері людині на кріслі колісному.

Певно, не буду зловживати увагою і розказувати про всі сходи, які довелося додати за ці роки, всі бордюри, через які стрибай як хочеш, чи так звані «пандуси» з неймовірним кутом нахилу, що нагадують трампліни.

Моя улюблена історія — про МСЕК (знаю, зараз це майже лайливе слово), який у 2013 році перенесли на другий поверх наркодиспансера. Мало того, що там був відсутній підіймач, на вході треба було здолати кілька бетонних сходинок — а поручнів нема.

Чітко пам’ятаю оце відчуття безпорадності. Коли те, що здоровій людині навіть не видається перешкодою, маломобільній просто відрубає шлях.

У той день зі мною були дідусь і водій з редакції, які допомогли зайти всередину. Але ж не всі йдуть у МСЕК у супроводі двох чоловіків!

Потім ще моя колега журналістка робила матеріал про це неподобство, вислуховуючи непереконливі пояснення представника МСЕК: буцім вони спускаються до людей на перший поверх у коридор. Хоча я сама бачила, як чоловік без ноги долав сходи нагору…

Я не живу в рожевих мріях і розумію, що в будь-який момент знову можу стати маломобільною. Так-от, це означає вже тотальний «домашній арешт», бо живу на п’ятому поверсі без ліфта. Так що в мене навіть не вийде «насолодитися» бордюрами та кривими з’їздами Кропивницького. Як людина з не дуже здоровими ногами, я пам’ятаю буквально кожну яму на своєму шляху, а також усі нечисленні лавочки, білборди, на бетонну основу яких доводиться сідати за відсутності лавочок, та будь-які поверхні, на які можна спертися чи бодай притулитись.

Прикро, що майже всі заклади, де я, як письменниця, проводила зустрічі або відвідувала заходи, – недоступні для маломобільних людей. Тобто суттєвий прошарок суспільства виключений з культурного життя міста.

Зате легко казати «та де ті люди з інвалідністю?», бо їх не видно на вулицях. Звісно, не видно, бо людина елементарно не може вийти з дому.

Мені дуже прикро, що наші міста (вулиці, громадські простори, установи) лишаються практично недоступними для маломобільних людей. А це не лише люди з інвалідністю, а й люди похилого віку, батьки з дитячими візочками — тобто досить великий відсоток населення.. І те, що внаслідок бойових дій стає все більше маломобільних людей, має спонукати суспільство до дій чи принаймні визнання проблеми.

«Мене врятувала творчість», – Вікторія Шкабой про період лікування

Після діабетичної коми восени 2014 року, з початком 2015 року я нарешті почала самостійно виходити з дому, обережно сподіваючись, що складний період закінчився.

Яким був мій психологічний стан усі ці роки лікування? Якщо чесно, я не знаю, як вигребла тоді. Просто прийняла реальність і пристосовувалася до неї. Звісно, бували дні, коли від жалості до себе ревіла і ненавиділа весь світ. Але в той час було і чимало світлих моментів.

Мене врятувала творчість. Саме тоді винайшла свій стиль у вишивці й весь вільний час присвячувала цьому та підтримка друзів. А ще музика, книги, кіно. Робота (я працювала дистанційно)

Коли почався карантин і всі навколо нили, як важко сидіти вдома, я лише скептично всміхалася і згадувала часи, коли навіть не могла принести собі з кухні чаю або мала просити когось допомогти піднятися сходами, не кажучи вже про можливість елементарно сходити в магазин.

Я пропустила купу важливих і цікавих подій. Час від часу передивлялася зроблені в попередні роки фотографії міста — просто щоб не забути, як воно виглядає. І який потім був кайф — просто пройтися вулицями з музикою в навушниках. Тож зараз, попри те, що тривале перебування на ногах мене втомлює, все одно щаслива, що можу рухатися.

Нагадаємо, раніше «Гречка» розповідала, які проблеми з доступністю виявили у Кропивницькому у 2024 році.

Фото з архіву «Гречки»