«Хлопці нагадували, що вдома на мене чекають»: захисник із Кропивницького — про полон, обмін і мрії
У четвер, 7 травня 2026 року, у центрі Кропивницького зібралися десятки людей — з прапорами, кульками і сльозами на очах. Вони чекали на Артема Владімірова, який після майже чотирьох років російського полону нарешті повертався додому. Поруч із ним — його дружина Катерина, яка не переставала вірити і чекати всі ці роки. Про те, що довелося пережити захиснику, що йому допомогло триматися і що подружжя планує зробити у першу чергу — розповідає «Гречка».
«Він покорив моє серце»
«Одружитися ми вирішили дуже швидко — і буквально за місяць вже розписалися після того. Він покорив моє серце», — зізнається Катерина Владімірова.
Вони познайомилися з Артемом у 2018 році — і хоч він з Луганщини, а вона з Кропивницького, та відстань не стала перепоною для почуттів.
«Я приїхав сюди до Каті, у Кропивницький. І вже в січні 2019 року ми одружилися», — поділився Артем Владіміров.
Подружжя вирішило, що матимуть однакове прізвище. У Артема є ще брат, а от у Катерини братів немає. Тому для себе обрали її прізвище — щоб воно не зникло, а мало продовження вже в їхній родині, а згодом — у їхніх дітей.
Молоде подружжя будувало спільне життя. Та Артем розумів, що не може стояти осторонь, поки його рідну Луганщину тримає окупант. Артем вирішив, що має долучитися до українського війська і підписав контракт.
«24 лютого зв’язок пропав»
У 2020 році Артем Владіміров підписав контракт у ЗСУ.
«У нас все було добре — підтримували одне одного, він приїжджав у відпустку у Кропивницький до мене. Та потім почалася повномасштабна війна. І 24 лютого 2022 року зв’язок з ним пропав», — пригадує Катерина.
Вона одразу почала звертатися у всі інстанції, до Червоного Хреста, переглядати російські відео з полоненими. І наступного дня, 25 лютого, на одному з таких відео вона побачила коханого.
«На відео було троє наших хлопців, Артем — посередині. У нього було розбите в кров лице, а руки він тримав за спиною. Але це був він, живий. Я одразу передала це відео Червоному Хресту та іншим, що ось доказ — він у полоні», — розповіла Катерина Владімірова.
Вона писала йому листи постійно — проте, як потім виявилося, росіяни передали лише один, через майже чотири роки полону. Від Артема Катерина змогла отримати лише два листи: перший влітку 2022 року, де він писав, що у полоні, що живий. А другий лист аж через декілька років.
«В листі він не міг, звісно, написати багато. Писав, що все з ним добре, що його годують, просив передати привіт його батькам», — розповіла Катерина.
Поки Катерина вдома збирала докази, писала листи і чекала — Артем опинився у реальності, про яку важко говорити.
«Годували раз на день»: умови утримання в полоні
Спочатку в полоні загарбники тримали Артема на Луганщині, потім переводили в колонії в різні російські міста.
«Перші три місяці нас годували один раз на день, ввечері. Це вода, якась крупа і картопля. Більш-менш нормальну їжу давали десь раз в місяць», — пригадує Артем.
Інколи давали смаколики на свята: наприклад, на Великдень росіяни давали полоненим паску, одну на десятьох.
«Лише в останні рік-два почали давати по цілій пасці на людину, сирок якийсь і по вареному яйцю», — додає він.
За всі роки, що Артем перебував в полоні, до них приїжджали два-три рази представники Уповноваженого по правах людини, а от представників Червоного Хреста він ні разу не бачив.
«Наприклад, одяг вони мали видавати з певною періодичністю. Проте його видавали тільки тим, хто їде на обмін, або ж вже коли одяг та білизна вже геть порвані були. Ще видавали туалетний папір і зубну щітку, мило», — пригадує Артем.
У полоні росіяни над українцями постійно знущалися — принижували, били.
Захисник розповів, що деякі полонені не витримували катувань і їх росіяни доводили до самогубства.
І все ж Артем тримався. Допомагали побратими — і думка про тих, хто чекає вдома.
«Хлопці нагадували: вдома на тебе чекають»
«Мені триматися допомогли побратими, які там були зі мною. Звісно, бували такі, що їхали з глузду. В мене теж таке бувало, що накривало геть. Але я стримував себе, і хлопці допомагали впоратися — нагадували, що вдома на мене чекає дружина, на мене чекають батьки», — поділився звільнений з полону український захисник.
Годинників чи календарів у колоніях немає. Та, за словами Артема, він з побратимами рахував дні, і нагадували одне одному, яка дата, щоб розуміти плин часу. Години доби вираховували по обходах, які робили наглядачі.
У російських колоніях намагався відволіктися — робити руханку, коли дозволяли, читав книги.
«Але росіянам дуже не подобалося, якщо хтось з нас посміхався чи якщо говорили про своє, про хороше. Про те, щоб сказати щось погане про них і мови не було, звісно. Вони підслуховували, і за жарти чи розмови, які їм не сподобаються — або повертали одразу до камери з прогулянки, або ж брали людину і вели на побиття та тортури», — поділився Артем Владіміров.
Артем Владіміров розповів, що з ним в камері перебували інші українські захисники:
«Двох з них вже обміняли. Роман Голуб був зі мною. А ще Олександр Кацюра з мого підрозділу — але я не знаю, що з ним, яка його доля».
А потім — наприкінці січня 2026 року — стався момент, якого Артем так чекав у неволі.
«Лист від коханої»: передчуття обміну
За словами Артема, коли хтось із заручників у полоні отримував лист з дому просто так, без всіляких умов — це означало, що скоро його віддадуть на обмін. Тому коли наприкінці січня 2026 року йому вперше передали листа від дружини — він зрозумів, що повернеться додому.
«Це був лист від моєї коханої. Вона писала, що мене люблять, що на мене чекають», — поділився він.
За словами Артема, листи з дому росіяни використовували як інструмент шантажу. Вони їх самі читають. А якщо хочеш, щоб тобі віддали лист (той, який загарбники самі оберуть) — маєш зробити щось натомість. Наприклад, росіяни за це вимагали розповідати їм, про що розмовляють інші полонені в камерах. Листи додому дозволяли писати приблизно раз на рік. Проте далеко не всі передавали за адресатом.
Це був один лист з багатьох, які Артему Владімірову писала дружина і батьки. Але єдиний, який йому передали окупанти, вже перед обміном. І цей лист він зберіг — і привіз з собою додому.
«Я вже відчував, що повернуся. Навіть почали снитися приємні сни про це! І ще одному хлопцю прийшов лист, то ми раділи, що повернемося разом. Та росіяни тих, хто йде на обмін, відселяють в іншу камеру або в іншу колонію. То його перевели», — розповів він.
Потім в один день йому дали помитися і сказали одягти свою військову форму.
«Зробили мої фото у спідній білизні, потім у військовій формі. Після, близько третьої години ночі, нас посадили в автобус і повезли на обмін: через Білорусь до українського кордону», — розповів він.
В тому автобусі росіяни записували відеоінтерв’ю з полоненими.
«Ми мали казати, що не маємо претензій до них, що начебто утримували нас добре. Звісно, ми це казали. А вже коли пересіли в український автобус, могли розповісти правду — про голод, знущання і тортури», — пояснив захисник.
Артем Владіміров зізнався, що його дуже вразило те, як їх зустріли в Україні.
«В автобусі наші одразу роздали необхідне — якусь їжу, воду, цигарки. А вздовж дороги, коли їхали, стояли діти, бабусі — різного віку люди, і всі з українськими прапорами! Вони вітали нас, махали. Це було так гарно! Я плакав», — зізнався звільнений з полону.
Поки Артем їхав додому, Катерина вже знала, що він у безпеці — і рахувала години до зустрічі.
«Це і щастя, і сльози, і побоювання»: очікування Катерини
Катерина Владімірова отримала офіційне сповіщення 5 лютого 2026 року — що її коханий повертається додому з полону. Таким чином він пробув в полоні 3 роки, 11 місяців та 13 днів.
«Ці емоції не передати словами. Це і щастя, і сльози, і побоювання — а як далі буде, чи все буде добре, як він… І вже ввечері того дня він зателефонував. Сказав “привіт, це я” — і я просто заплакала від щастя. Він потім зізнався, що теж хвилювався, коли дзвонив. Адже не знав, як я тут, за ці роки. Але ми дуже щасливі разом», — розповіла Катерина Владімірова.
Катерина Владімірова поділилася, що весь цей час вона підтримує зв’язок з батьками Артема — вони перебувають на наразі окупованій росіянами території. Триматися допомагала їй сестра.
«Відволікала мене, підтримувала. Запропонувала поїхати за кордон — і розвіятися трохи, і грошей заробити. І всі ці роки ми кожен день зідзвонювалися з батьками Артема, це теж важлива підтримка», — поділилася вона.
У лютому Артем повернувся до України — але шлях додому, до Кропивницького, зайняв ще кілька місяців.
«Нарешті я вдома, я в безпеці»: зустріч у Кропивницькому
У лютому 2026 року, повернувшись до України, Артем Владіміров разом з іншими звільненими з полону українцями перебували певний час у реабілітаційному центрі, де отримали психологічну та медичну допомогу.
А вже 7 травня він вперше після полону приїхав до Кропивницького. Тут, у центрі міста, зібралися його знайомі та незнайомі люди — з жовто-блакитними прапорами, кульками та фаєрами, з плакатами «Вітаємо вдома». На зустріч він прийшов з коханою Катериною, тримаючись за руки.
«Ми з вами не знайомі, але хочу вам сказати, наскільки ми щасливі, що ви повернулися, що ви тут! Дякуємо вам за захист. Дякуємо, що витримали й дочекалися обміну. Дякуємо вам за все! Можна вас обійняти?» — з такими словами до Артема підходили люди, обіймали та дарували квіти.
Також до Артема підходили родини тих, хто зник безвісти — показували фото і питали, чи він не бачив того чи іншого захисника у полоні. Артем вглядувався у обличчя на фото, та з сумом хитав головою — ні, на жаль, не бачив.
Подружжя ж дякувало містянам за привітання і за зустріч.
Зустріч мала ще один особливий момент. Катерина підвела Артема до «Калини надії» — символічної інсталяції у середмісті Кропивницького, присвяченої українським захисникам і захисницям, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. На «Калині надії» під теплим травневим вітром майоріли синьо-чорні стрічки з іменами тих, кого чекають з війни. Серед цих імен — і ім’я Артема Владімірова.
Катерина показала чоловікові його стрічку. Артем помовчав мить — і урочисто відв’язав її. Присутні відповіли оплесками. Для всіх, хто стояв поруч того дня, це був не просто жест — це було видиме, відчутне підтвердження: чекання скінчилося, людина повернулася.
Потім Катерина взяла стрічку і повільно зав’язала її Артему на руку. Ту саму, з його іменем. Ту, яку колись вішала на калину з надією — і яка тепер стала для них обох чимось на зразок обручки, що пережила розлуку.
«Я зараз відчуваю таке щастя, вдячність. Нарешті я вдома, я тут, я в безпеці», — зізнався Артем Владіміров.
«Мрію про дітей»: плани на майбутнє
Перше, що планує зробити Артем Владіміров після реабілітаційного центру в Україні — поїхати з дружиною на море.
«В мене є дві відпустки. Одна безкоштовна у будь-якій частині України, куди захочу. І ще 19 днів — це ми можемо поїхати у відпустку за кордон», — пояснив він.
Катерина Владімірова пояснила, що попереду в Артема ще шлях реабілітації.
«Зараз ми ще на лікарняному. Полон не проходить без наслідків. Зараз Артем погано спить — прокидається серед ночі, кричить. Та ми лікуємося, звісно», — розповіла вона.
Подружжя поділилися планами на майбутнє — відпочити разом, і завести дітей — щонайменше двох.
«Мрію про дітей. Якщо все вдасться, то буде в нас син і донька», — посміхнувшись одне одному, зізналися Катерина і Артем Владімірови.
Раніше «Гречка» розповідала про Костянтина Зубріцького з Кіровоградщини, який повернувся з російського полону 19 березня 2025 року. Про те, з якими проблемами стикаються військові по поверненню у цивільне життя та як важливо підтримувати одне одного.
