Якою 100 років тому була мода на Кіровоградщині

Центри моди та модистки на Кіровоградщині 

Співзасновниця етнолабораторії Світлана Листюк розповіла «Гречці», що загалом у XX столітті, яке у Європі відзначається активними урбаністичними процесами (коли люди масово переїздили із сіл та селищ у міста – ред.), створювалися так звані центри моди. Таких знаменитих центрів, як у Мілані чи Парижі, в Україні не було. Проте натомість створювали культурні простори, у яких проводили своєрідні покази та презентації. Відомо, що такі культурні осередки були у Києві та Львові. 

«Особливо на Галичині бурхливо розвивалась мода, у порівнянні з іншими територіями України. Якщо пошукати в архівних матеріалах, дослідити світлини та історичні мемуари, можна дійти висновку, що переймаючи різні хвилі та модні тенденції від Європи, великим центром моди був Львів. Я читала дослідження про галицьку моду: заможні панянки приїздили до модисток (швачки, кравчині, – ред.) Львова та шили собі на замовлення вбрання. Сукні шили на європейський манер, проте жінки носили і традиційне, автентичне вбрання, в якому, до речі, було дуже модно фотографуватися і приходити на світські заходи», – зазначила Світлана.  

За її словами, у центральній Україні таких відомих модних центрів не було, проте із сіл до міста приїздили жінки працевлаштуватися до швейного ательє. У ті часи усі жінки обов’язково повинні були вміти шити, ткати, вишивати. Очевидним було те, що роботи для модисток вистачало.

«Навіть панянки з інтелігентних родин, окрім читання та світських заходів, вишивали. Це для них було як хобі: вишивали хустинки, скатертини, рушнички. Це було обов’язковим: жінка могла не знати грамоти (не вміти писати, читати та рахувати), але вишивати мусила обов’язково», — наголосила співзасновниця «Баби Єльки» . 

 Майстрині швейної справи зазвичай самі собі створювали «центри моди»: збиралися в одному місці, переважно у когось із них удома. Там вони обмінювалися дизайнами суконь, спідничок, сорочок, блуз, які вони шили, лекалами (за допомогою кравецьких лекал можна було  виконати розкрій виробів будь-якої складності, – ред.) та просто ділились власним досвідом та ідеями фасонів вбрань. 

Чи було так у Кропивницькому (тоді Єлисаветграді) – достеменно не відомо. Проте знаємо, що до кропивницьких модисток звертались не тільки містянки, а й приїздили панянки із сіл, щоб пошити собі вбрання на замовлення. Шили спіднички, керсетки, сукні і весільні вбрання. 

Ця світлина з колекції етнолабораторії  ілюструє поєднання міської та автентичної моди. Ця молода пара сфотографувалася приблизно у 1890-х роках у фотоательє Плетцера, що розташовувалося по вулиці Дворцовій у Єлисаветграді (нині вулиця Театральна міста Кропивницького). Як бачимо, жінка вбрана у модну на той час сукню з високою «шийкою»,  округлими рукавами та розширеною до низу спідницею. 

Такий крій підкреслював її стан і робив акцент саме на вузькій талії. Водночас чоловік одягнений у вишиту сорочку, яку чітко видно під піджаком. Такий стиль став популярним завдяки Івану Франку, який був ще тим модником.

Вишиванка — код нації навіть у полоні 

За словами Світлани Листюк, серед переважної більшості українців побутує думка про те, що вишиванки носили тільки селяни. Насправді ж одягали їх не тільки селяни, а й містяни у всіх регіонах України. 

Вишиванки були як кежуал (повсякденні, так звані «буденки»), так і святковими, які одягали на різні свята, до церкви, на світські заходи. 

«Фото часів Першої світової війни. На ньому зображений Прокіп Гонденко у вишитій сорочці під час німецького полону. Це свідчить і про моду того часу, і про те, що окупанти дозволяли українцям носити народне вбрання, розмовляти українською, читати українські книги і ставити вистави на їхній основі. У часи Першої світової війни Німеччина намагалася застосувати тактику негласного суспільного договору, підтримуючи розвиток української культури і сподіваючись, що натомість народ не опиратиметься окупації», – пояснює дослідниця.

Цю світлину під час експедицій у селі Любомирка, Олександрівської громади, команді проєкту передав правнук Прокіпа Микола Ясененко. Це його прадід був у полоні і показував цю фотографію своїм рідним. Тривалий час родина приховувала фотографію вдома під підлогою.  

«Тут цікаво те, що навіть поневоленим українцям вдалося зберегти свою культуру, продовжувати носити свій національний одяг, ця фотографія – яскравий тому доказ», — наголосила вона. 

Вишиванки були і весільними, барвистими і святковими. Дівчат рано видавали заміж, починаючи приблизно із 16 років. 

Це 1906 рік, село Михайлівка. Світлина свідчить про яскраву весільну моду. Наречені одягали барвисто вишиті сорочки. Наречена одягала подовжену керсетку, спідницю, вишитий фартух. Фартухи жінки одягали не тільки вдома та на господарстві. Оздоблений вишивкою, мереживом, вибійкою, він був модним елементом одягу.

Ось, наприклад, старовинна фотографія із села Дмитрівка, датована приблизно 1912 роком. У жінки типовий для Кіровоградщини фартух, з вишитим виноградом. Але є тут і дуже цікавий елемент – жуки, яких команда «Баби Єльки» не бачила на інших світлинах, вишитому одязі чи рушниках.

«Як й інші декоровані елементи вбрання, фартух допомагав жінці виділитися. Адже всі звертали увагу на вишивку, яка свідчила і про майстерність вишивальниці (власниці одягу), і про її естетичний смак», – уточнила завідувачка етнолабораторії. 

Коралі і природна краса

На обличчі українок не було жодного натяку на косметику. Це видно і по світлинах. 

У жінках цінували природну красу: рум’янець, виразні очі, чорні брови, довге доглянуте волосся. Свою вроду та статус вони підкреслювали прикрасами: дукачами, коралями, намистами. Прикраси носили дівчата і жінки, вони різнилися кольором та розміром. У повсякденному житті вони одягали намиста. 

На свята, до церкви,  на весілля та на фотосесії жінки одягали на себе усе найкраще: обов’язково срібний хрестик, прикраси. 

Замість сучасної шафи у наших прабабусь і бабусь були скрині, у яких вони зберігали домоткане полотно, вишиванки, свій одяг. У скрині був прискринок —  місце, де зберігалися жіночі прикраси, свічки, різноманітні цінні дрібнички.

Жіночі прикраси, зокрема намисто було цінними подарунками. Історики вважають, що до поширення коралів на території України причетні козаки. Вони були не лише воїнами, а й підприємцями. Хоча століттями російська пропаганда розвивала міф про те, що козаки — бідні селяни-нероби, бандити. А насправді ж серед них було чимало заможних людей, які володіли цілими хуторами, розвивали різні виробництва та успішно займалися торгівлею. 

Зокрема відомо, що вони торгували деревиною, яку постачали у Венецію, а звідти привозили цінні тканини та прикраси, які продавали й обдаровували ними своїх матерів, дружин і доньок.

Коралі згодом набули шаленої популярності до національного масштабу і врешті стали автентичними. Також жінки носили баламути  — українське намисто із нашарованих мушель. Вважається одним із елементів українського жіночого національного костюма, предмет антикваріату.  

Коли прийшла радянська влада, під час так званого «розкуркулення» у жінок віднімали прикраси і сорочки, вважаючи це ознакою нечуваного багатства. 

Ці прикраси зникали як сімейні надбання і у 1930-ті роки, коли жінки обмінювали їх на хліб під час голодомору. Є історії, коли вже під час та після Другої світової війни дукачі і коралові намиста, роз’єднані на низки (низка — це один рядок намиста, а зазвичай їх було по 5-12 штук), обмінювали для того, аби відкупитися від німців і від представників радянської влади, щоб не забирали синів та чоловіків, щоб не вивозили їх до Німеччини. 

Радянська влада намагалась знищити українську культуру 

У післявоєнні та радянські часи мало хто носив вишиту сорочку, оскільки це було небезпечно. Її  могли назвати ознакою націоналізму, а її власника — ворогом народу. Барвисті вишиті сорочки, автентичний стрій перетворився на сценічний кострубатий  костюм, який навмисно підкреслював меншовартість українців, ведучи пропаганду проти української мови та культури. 

Як у Кропивницькому нині відроджують традиційну моду 

Нині, в умовах десятилітньої війни, українці намагаються відроджувати свої традиції, спостерігається масштабна популяризація всього українського. Нині у Кропивницькому відшивають репліки українських сорочок, різного одягу та аксесуарів, до прикладу гаманів. Серед замовниць такого одягу є жінки з Нідерландів, Арабських Еміратів, Ізраїлю, Америки, Великої Британії.

Наразі команда «Баби Єльки» працює над створенням колекції реплік на автентичний одяг Кіровоградщини. Це будуть максимально наближені до оригіналів копії жіночих та чоловічих строїв.

«Ми вже маємо чимало відшитих речей, які кожен охочий може приміряти і на собі відчути, як народне вбрання оживляє, оновлює, підносить людину, позбавляє комплексів, що століттями штучно формувала в українців імперсько-радянська влада. На власному прикладі ми показуємо, що українська автентика — це модно, стильно та красиво. І радіємо, що кількість українок, іноземців та представників діаспори, які носять вбрання від «Баби Єльки» стрімко зростає. Вважайте, що одяг – це один з наших способів національного самовираження, боротьби з імперіалізмом та меншовартістю», — підсумувала Світлана Листюк.

Нагадаємо, раніше «Гречка» писала про те, яким міг бути Instagram, якби ним користувались кропивничани 100 років тому.